Пам'ять про Людвіківку

Біля Ужинця був хутір, який з’явився після реформи 1861 року. Називали його Людвіковкою. Назва пов’язана з іменем одного із панів Ходкевичів Людвіка. Цей хутір заселили виключно польські поселенці. А було в селі понад 40 господарств.

Було село – і за декілька годин щезло з лиця землі. Така доля 13 липня 1943 року спіткала Людвиківку, польське поселення, яке розташовувалося на теренах тодішньої Млинівської гміни. Німці дотла спалили його. Різні джерела подають свій погляд на цю подію.

Особливо жорстоко окупанти розправилися із сім’ями Філарета Шендери. Харитини Семенюк, над якими перед стратою жорстоко познущалися.

Єдиний, хто міг врятуватися, був Янек Антонович. Він сокирою розбив дах підпаленого будинку, плигнув на клуню, потім скотився на землю.не випускаючи з рук сокири, вдарив оторопілого від несподіванки гітлерівця, а потім побіг до лісу. За крок до схованки його і наздогнала ворожа куля.

А познущалися над Людвіковкою загарбники за те, що вночі вбили німецького вартового, що охороняв конюшню, де фашисти тримали коней, і забралии всіх цих коней. Ось і виникла думка, що це хтось із людвиківців месників навів... відповідно комендант Млинівського району Шнайдер дав наказ знищити село. Як, зрештою, того ж таки дня сусідній чеський Малин. Тільки ось у повоєнний час Малину судилося відродитися, а Людвиківка навічно канула у Лету. У Лету – але не в забуття. Наразі на свято Петра та Павла 2009року через 66 років після трагедії на місце розташування колишньої Людвиківки прибула польська делегація, аби тут освятити монумент, на якому викарбувані імена 172 – х загиблих. Прикметно, що майже весь склад делегації – діти, онуки, правнуки, родичі колишніх поселенців Людвиківки.

Зі спогадів М.Гусак: «А дізнався я про ту страшну подію, гостюючи в Польщі. Мухи (таке прізвище сім’ї жителів Влодави) давно шукали знайомства з кимось із Рівненщини, а ще краще з Млинова. І така нагода трапилася.

Владислава Адамівна, її сім’я, познайомившись, як рідного, стріли мене, повідали про те далеке в часі горе...

Перед тим, як зробити свою чорну справу в Малині, гітлерівці оточили польське село Людвікувку. Всіх чоловіків, старших шістнадцяти років, заштовхували в хати . клуні по 7 – 10 чоловік. А жінок і дітей зганяли на майдан. Невдовзі село спалахнуло суцільною загравою...

Жінок і дітей карателі відправили до Німеччини на каторжні роботи. Ото і вся оповідь: скупа, суха, як той спекотний липень1943 – го.

Продовжилася вона у серпні 1992, коли Владислава Адамівна (дівоче прізвище Конопка) з внуком Мартіном приїздила до мене в гості. Вірніше, на рідну землю. Щоб вклонитись їй, впасти на коліна на місці трагічного захоронення рідних, близьких, усіх односельчан.

Пам’ятають ті злощасні події старожили села Ужинця. Люба Шевчук з сестрою Владислави ходила до школи, разом росли, разом раділи життю не різнилися на українців і поляків. А пришельці порізнили. І одні змушені були ховати обгорілі трупи інших.

Десь через тиждень після трагедії гітлерівці зігнали жителів села. Щоб поховати останки. Чоловіків в Ужинці майже не було, згадує Любов Шевчук. Ззібралися на ці жахливі поховання лише жінки та підлітки. До трупів не можна було підступитися, бо розкладалися. Тут же копали ями і без домовин, без будь – яких християнських обрядів хоронили, сапкаки згортали в них обвуглені тіла. Два трупи були в міцних обіймах.

-                     То, мабуть, мій татусь з моїм братиком, - зробила припущення пані Владислава і з градом сліз чолом припала до землі. Якихось чудом впізнала місце, де стояла садиба Конопків.

Цілувала землю. А  тут ще дверний заіржавілий завіс викопупався з грунту.

-                     Точно, то з вхідних дверей нашої хати, - ще дужче заголосила жінка. Тиснучи залізячку до грудей, як щось живе, рідне.

Згодом Мартін очистив завіс від землі, від іржі до блиску і мов найдорожчу реліквію повіз на батьківщину. Реліквію від своїх предків з неіснуючого забутого села з поміж двох хрестів.

У повоєнні роки на пагорбі уздовж долини ще довго бовваніли згарища , немов кликали своїх господарів до відновлення життя. Та не судилося. Поволі розібрали хатиська, розорали землю. Тепер тут родять хліба. А під ними кісточки покояться. І ніякого сліду від села. Хіба що – хрести.

Один з них донедавна стояв край лісу – там, де кінчалосч село. Називали йогоЧорним. Чи не тому, мабуть, що того злопам’ятного дня припав кіптявою, обвуглився. А другий, що «сторожив» село з протилежного кінця, зберігся у дворі селчнини Дмитра Новосада, зарослий травою, захаращений сміттям. То не живі свідки тих подій. А є живі. »

 "Що ви там, тату,  бачили", "Пекло, сину, пекло"

    Чому фашисти вибрали об’єктом для варварського знущання саме Людвиківку? На це запитання гість із Польщі Едвард Ярош відповідає однозначно:

-   Тому, що у селі був загін самооборони і німці про це довідалися. Точніше, знайшовся зрадник, який поспішив у Дубно доповісти німецькому начальству про оборонців, за що був належно винагороджений. У свою чергу добре оснащений каральний загін поспішив у село, аби виконати спецзавдання – жорстоко «провчити» Людвиківку, яка, до того ж, допомагала «партизанці». Міг потрапити у це пекло і я. Мені було 16 років. Я саме вигнав кілометрів за три від села худобу на випас. Як бачу – їде декілька машин. Одна з них спинилася неподалік від мене. Офіцер, виглянувши з кабіни, на ламаній польській мові запитав, чи я, бува, не з Людвиківки. А мене як щось напоумило сказати: «ні». «Тоді втікай, щоб очі мої тебе не бачили», - матюкнувся офіцер. А я, наляканий, так і зробив – миттєво чкурнув до лісу. А вже звідти помітив, чк над Людвиківкою здіймається густий дим.

У селі, серед півсотні осель. В основному були дерев’яні хати, лише декілька цегляних, отож усі вони спалахували від вогню, як сірники. Загалом після пожежі не залишилося жодної вцілілої будівлі, а найстрашніше – жодної живої душі. Одні із мешканців згоріли в своїх оселях, інші, охоплені полум’ям, втікали у поле і там падали замертво. Третіх розстріляли із кулемета, якого прилаштували на сільському вітряку. Врятуватися будь – кому було марно, адже село фашисти оточили з усіх сторін. Щоправда, перед тим, як пустити по стріхах «червоного півня», жінок та дітей відправили до сусіднього Ужинця, а вже звідти – до табору. Таким чином їх минула гірка доля.

- Мені тоді виповнилося 12 років, - пригадує Гелена Бжозовська, - насіз мамою погнали до сусіднього села, а батько та два брати залишилися. На прощання практично часу не було, але водночас добре пам’ятаю, як батько вхопив якусь торбинку, накидав туди нарваних вишень, дав мені. Мовляв, у дорозі пригодяться. А я ненароком причавила ті вишні. З них почав тікти сік, а мені тоді привиділося, що то – не сік, а кров. На жаль, цей признак здійснився.

- Після того, як німці спалили Людвиківку, вони наказали, щоб туди, боронь Боже, ніхто із сусідніх сіл не навідувався, - розповідає 79 – річний житель Ужинця Микола Шевчук, - а вже через тиждень прийшли поліцаї, зібрали старших дядьків, у тому числі й могобатька,і наказали закопати трупи. Коли батько повернувся з того завдання, то майже тиждень ходив як німий. Потім я його став допитуватися, що ви, мовляв. Тату, там бачили, а він у відповідь сказав лише одне слово: «Пекло».

- Погорільців поховали у різних місцях, - доповнює розповідь свого односельця із ужинця Никодим Панасюк, - одних- у селі, інших – за селом. Сім обвуглених трупів лежали у житі за півкілометра від Людвиківки – там і викопали для них могилу. Одне слово, вздовж пагорба, де розташувалося село, зарясніли на похованнях березові хрести. Після війни їх доглядали. Біля окремих були клумби квіток. А потім ці хрести – один за одним – почали щезати. Від трухлявості. А ще – від людської бездушності. Бо, наскільки пам’ятаю, останнього такого власноруч витягнув колишній директор тутешнього корморадгоспу. Він цому, виявляється заважав. Зрештою, не так йому, як тракторам, які орали поле і щораз змушені були робити дугу, обминаючи могилу.

172 імені - в списку на гурті

Від кінця 50 – х років минулого століття фактично єдиною пам’яткою про Людвиківку залишився високий хрест – фігура, який стояв на початку поселення ще з часів Пілсудського, а може й раніше. Можливо, навіть із попереднього століття, коли граф Ходкевич найменував поселення на честь свого сина Людовіка. У 1992 році місцеві жителі замінили ветху фігуру на нову. А наразі біля цього хреста вознісся гранітний монумент.

-   Ідея встановлення цього пам’ятника почала втілюватися у минулому 2008 році, - розповідає головва ініціативної групи, один із керівників польської делегації Анна Собкевич, - відразу після того, як я з групою співвітчизників побувала на місці колишньої Людвиківки. Сюди мене призвело родовідне коріння, адже тут знайшла вічний спочинок моя прабабця, а з нею – інші родичі. Хотілося оживити пам’ять про них. Ось так поширився клич по всій Польші, аби відгукнулися ті, чий родовід пов’язаний із Людвиківкою. Відгукнулося доволі багато людей. Заодно усім гуртом була підтримана ідея, аби спорудити гранітного пам’ятника і на ньому висікти імена тих, хто загинув 13 липня 1943 року. Таких імен назбиралося сто сімдесят два. Вважаю, що таким чином ми, сучасники, ввідали данину пам’яті нашим попередникам. Принаймі, віднині їхні імена – у єдиному списку, у єдиному гурті.

-   Символічно також, що спорудження пам’ятника нагадало ще одну людську істину – жити у мирі та злагоді, - наголошує консул генерального консульства Республіки Польща у Луцьку Рафал Плевінський, котрий прибув на освячення монумента. – Як я довідався від тутешніх мешканців, між поляками із Людвиківки та українцями, чехами з інших довколишніх поселень не виникало жодних конфліктів. Наприклад, до ветлікаря Михальського зверталися за допомогою та порадою сотні селян із усієї Млинівської гміни. Він також умів підковувати коней, як ніхто інший. А ось до копача Пєляка зверталися, аби викопав криницю. Він свою роботу завжди виконував майстерно. Одне слово, це був справжній приклад дружби, повчальний на всі часи. І елемент цього повчання присутній, коли на освячення пам’яника прийшли українці та поляки, коли службу Божу разом відправляють католицький та православний священики, коли лунають заклики шанувати історію і проявляти не ненависть, як це трапилося під час війни, а саме любов до ближнього.

Після освячення пам’ятника представники польської делегації допізна перебували на тутешніх теренах. Одні з них пішли у село Ужинець і там зустрілися зі старожилами, аби більше дізнатися про Людвиківку. Інші попрямували в протилежний бік – на пагорби, де раніше розташовувалося село.

-   Через шістдесят шість років достеменно встановити, де стояла батьківська та дядькова хата, дуже важко, - зізнаєтьтя Казимир Кашинський, - але головне: я взяв з рідних місць пригорщу землі. Вона щораз нагадуватиме мені, моїм дітям та онукам, звідкіля тягнеться наш родовід.

Справді, на свято Петра і Павла, коли відбувалося вищезгадане дійство, проявилася визначальна людська риса – пошанувати пам’ять. Пошановувати попри делеку минувшину, попри те, що змінилися покоління і довелося долати відстаньу понад тисячу кілометрів. Від такого пошанування, справді, минуле, яким би воно гірким та печальним не було, ніколи не віддалиться від душі.