Славетні земляки

   Сорок повоєнних років Михайло Романович Лесик із села Підгайці не знав – не відав, куди у 1945 році закинула доля його найменшу доньку Ганну. Подейкували навіть, що вона, аби уникнути переслідування за участь в УПА, емігрувала за кордон. Натомість Ганна повсякчас була поруч – за якихось три кілометри від батьківської оселі. На жаль, дотягнутися до батьківської печалі не могла, бо лежала у сирій братській могилі. А Михайло Романович був безсилий в іншому – він не міг навіть покласти квіти біля могильного хреста. Бо ні хреста, ні надгробку на могилі не було. Суцільна рівнина посеред лісового масиву, покрита старим пересохлим мохом, затулена височезними деревами від сонця.

Можливість „докопатися” до істини та по-справжньому, по-християнськи пошанувати пам’ять про патріотку випала лише при незалежній Україні. На жаль, цього трепетного моменту Михайло Лесик не дочекався, його душа зустрілася із душею доньки вже на небесах.

Ганна Лесик - полум’яна патріотка України, зв’язкова УПА. Народилася в 1924 році в селі Підгайці в сім’ї Михайла Макаровича та Анісії Лесиків.

     Ганна була не тіль­ки візуально схожою на сво­го батька, але й намагалася перейняти з його характеру всі благочестиві риси.

    У свою чергу, Михайло Макарович вбачав у дітях не лише про­довжувачів родоводу, але й палких прихильників наці­ональної ідеї. Це особливо проявлялося тоді, коли у тридцятих роках минулого століття Лесик очолював у селі "Просвіту". Тоді, хоч це не віталося поляками, у Підгайцях працював драматичний гурток, ставилися укра­їнські п'єси. Заодно в оселі Лесиків чи не найпер­ше у селі з'явився радіо­приймач. Саме ця просвітян­ська атмосфера стала для юної Гані першим уроком па­тріотизму.

Треба сказати, що її ба­тько, Михайло Лесик, зазнав за життя немало гірких по­невірянь. У прагненні при­дбати дешевий земельний "шмат", щоб господарювати, родина Лесиків опинилася аж у Володимирській облас­ті. Там, на російських тере­нах, 20-річний Михайло зу­стрівся з Анісією Міщук, ко­тра теж емігрувала у пошу­ках кращого життя. Свої долі Михайло та Анісія по­єднали у 1914 році, а насту­пного року з'явився їхній первісток Іван. На заваді ра­дості молодого подружжя стала перша світова війна. Михайла призвали до війсь­ка, воював він на території Білорусі, Румунії, був не раз відзначений за мужність. За­вершилися воєнні шляхи-до-роги молодшого унтер-офіце­ра на Волині. Звідси після розформування піхотного полку він поспішив до дру­жини й сина.

  У 1918 році Анісія ощас­ливила чоловіка ще одним дитям - Анастасією. А ось щастя від перебування далеко від батьківщини, від радян­ських порядків Михайло не від­чував, переїхав до Підгайців. Мати з материнською піснею прищеплювала своїм дітям любов до рідної землі, передавала народну мудрість, вчила бути добрими, справедливими. Дбайливий господар, майстер на всі руки, там у 1922 році збу­дував власний дім. Опісля у цьому будинку народився дру­гий син, Володимир. Ще через два роки подружжя Лесиків благословилося другою донь­кою, котрій судилося стати хо­роброю захисницею рідного краю.

Подальша доля Ганниних ба­тьків така: мама померла у 1953 році, а батько прожив аж до 1985-го. У 1942 році його ледве не відправили до Німеччини. Остерігаючись наступ­них облав, Лесик перебрався на прожиток до рідні у село Мошків, там став учасником загону місцевої самооборони. Підтри­мував зв'язки із повстанцями. В 1944 році був мобілізований на фронт, там 50-річний фрон­товик заробив медаль "За бойо­ві заслуги". Повернувшись із війни, на десятки літ поселив у своєму серці тугу за трьома дітьми, життєвий шлях котрих канув у безвість.

 Найстарший брат Ганни Ле­сик Іван у 1942 році потрапив в полон до гітлерівців. Опини­вся в таборі для військовопо­лонених у Вінниці, батько якось дізнався про це, взяв у сільського старости "благона­дійні" документи, торбу проду­ктів і грошей та й вирушив на велосипеді його визволяти. Коли добрався до Вінниці, там повідомили, що його сина перевели до Житомира. Там, на жито­мирській землі, і загубився Іва­нів слід. Вже після війни один із очевидців повідомив батько­ві, що його син нібито помер від голоду у концтабірних ла­бетах...

Таїна невідомості накрила долю Володимира Лесика, кот­рий після закінчення навчан­ня у Млинівській школі поїхав до Львова здобути спеціаль­ність радіотелефоніста. Зреш­тою, ця спеціальність йому зна­добилася для воєнних цілей. У 1943 році Володимир став вої­ном УПА. Востаннє його бачи­ли у Костополі на залізничній станції... Казали, він загинув у бою з енкаведистами, однак де його могила, невідомо й по­нині.

    Сестра Ганни Анастасія - єдина з дітей Лесиків, котра вціліла після війни. Прожила до 1992 року. До того самого року, коли відкрилася завіса утаємниченості над долею сес­три. Вона ще встигла побачи­ти, як останки Ганни разом із прахом її бойових побратимів перезахоронили в селі Ужинець, що на Млинівщині. Нині світлу пам'ять про героїчно-трагічну родинну сторінку бе­режуть її діти. Якраз їхні спо­гади (особливо Мирослава Олександровича Галанзовського з Рівного та Ірини Олек­сандрівни Галанзовської із села Брищі Млинівського ра­йону) допомогли відтворити правдиві сторінки життя і загибелі Ганни Лесик.

Свої думки і переживання про долю України Ганна висвітлювала у віршах, які , на жаль, не збереглися до наших днів. Ганнуся, як стверджують старожили села Підгайці, росла тихим, слухняним дитям. А ось коли потрапила у повстанську обитель, несподівано для всіх, обрала для себе псевдо Буйна. Знали її також під псевдо Марійка. А виконувала Ганна у загоні обов’язки зв’язкової. Неодноразово її посилали на завдання, і кожного разу мужня юнка справлялася з дорученнями . Втім, одного разу в Острожці, Ганну затримали. Пробула під вартою три дні, однак енкаведисти не докопалися до істини, не повірили, що зовсім юна дівчина якимось чином причетна до повстанського руху.

Цю причетність характеризує ще один цікавий факт. У 1944 році Буйна за завданням опи­нилася у селі Богушівка, попро­силася до тамтешньої родини на ночівлю. А за вечерею господа­рі, котрі знали, що Ганна у по­встанцях, почали всіляко вмо­вляти її, щоб залишалася у них. Мовляв, навіщо тобі, дитино, вплутуватися у небезпеку, по­живеш тут, перечекаєш, доки війна закінчиться. Але коли го­сподарі вдосвіта проснулися, Ганни у хаті вже не було...

Фатальним для полум’яної патріотки і її побратимів став другий день Пасхи 1945 року. Закономірно, що їхні серця  тягнулися до Великодньої величі, їм також хотілося долучитись до свята, поцокатися крашанками, посмакувати паскою. Навідуватись із лісу в село було небезпечно, однак, місцем для тихого святкового дійства стала стара чеська цегельня. Саме туди зв’язківець мав доставити продукти.  Але не встигли повстанці причаститися празниковим гостинцем, як помітили енкаведистську облаву, - ’’ястребки’’ вистежили зв’язківця.

Почався бій – нерівний, тому недовгий, адже повстанців оточили з усіх боків. За однією з версій, останньою загинула дівчина. Причому, не від енкаведистської кулі. Зрозумівши, що оборонятися нічим, вона останній набій залишила для себе.

Аби замести сліди ’’переможці’’ пересунули тіла загиблих у лісовий масив, де повкидали у викопану яму.

Доволі часто ходив до цього лісу й Михайло Ро­манович Лесик. Ще б пак, до нього від домівки якихось три кіломет­ри. Але батькові при житті таємниця так і не відкрилася...

Лише в дев’яностих роках минулого століття активістам Народного Руху України вдалося віднайти справжнє місце захоронення повстанців. Урочиста церемонія перезахоронення бійців УПА відбулася у 1992 році.

Тоді провели траурний мітинг, священики відслужили поминальний молебень. А ще звучали українські народні пісні, прощальні залпи, ділився весільний коровай, якого не дочекалися юні патріотки.

21.06.05 року відбулося урочисте  відкриття  меморіальної дошки Ганні Лесик в с. Підгайці. На урочистостях з цієї нагоди були присутні відомі люди нашого краю: С.Говор, М.Пшеничний, Є.Цимбалюк, племінники Г.Лесик, Ірина та Леонід Галанзовські, і М.Тимчак – поет, художник, скульптор, який також є автором меморіальної дошки Ганні Лесик. Він присвятив пам’яті загиблих патріотів України свій вірш  «З – під зеленого дуба…»

Боже! Воскреслий боже! Як їм хотілося жити.

Як вони мужньо вмирали у великоднім бою.

Навіть останній постріл не обірвали „совети”

Юне дівча пустило кулю у скроню свою…

Ой з- під зеленого дуба барвінок в’ється.

Від молодого і молодої коровай шлеться.

Десь тут має бути, нехай дасться чути

ПАМ’ЯТЬ наша! Україна вільна !